Тішить фантастика (широко витлумачена і не зведена до "чистих" жанрів) – згадати хоча б чудову антологію "Вік вовків", яку впорядкував Володимир Арєнєв. Однак обсяги тут ще далекі від потрібних, такої прози – свіжої і нестандартної як на сучасний "канон", здатної благотворно впливати на читацькі уявлення про справжню літературу - має бути в рази більше.

Масліт досі схильні сприймати або як суцільний непотріб, або – в кращому разі – як напівлегальний спосіб відпочити. Це й зрозуміло: масліт, як правило, відданий або на поталу псевдо-жіночо-мелодраматичній прозі, або ж детективам, рівень цікавості яких рівнопропорційний їхній стилістичній кострубатості. Натомість окремі тексти – якщо зняти із них невеличкий наліт високочолої претензійності – цілком могли би стати чимось на зразок народних улюбленців: це стосується і химерно перетлумаченого "виробничого роману", в шати якого вдягається "Карбід" Андрія Любки, і загалом непоганого "ідейного" трилера "Астра" Олександра Михеда.

Важливим і винятково зрозумілим напрямком, в якому намагається реалізувати себе сучасна література, є жанр "книжок про війну". І якщо з умовним нон-фікшином, альбомами, розслідуваннями і спогадами тут все більш-менш зрозуміло, то з прозою довкола цих подій справи знову куди складніші.

Може бути, що література просто не здатна так швидко видобувати з себе гідні відповіді на такі виклики і вимоги часу, хоча й про окремо взятий талант забувати не слід. Брати за основу живо-болючі реалії і робити з цього художній текст, називаючи це "літературою життя" чи "охудожненим нон-фікшином", де всі вади мають буцімто автоматично списуватись через важливість початкового матеріалу, далеко не найкраща стратегія. Це в однаковій мірі стосується й "Іловайська" Положія, і "Аеропорту" Лойка, і "Маріупольського процесу" Вдовиченко. Баланс між "правдою життя" і "правдою літератури" ще тільки починають шукати. А за таких умов можливість іронічно-пригодницького погляду на події останнього часу видається якщо й не рятівною, то принаймні дієвою і по-своєму терапевтичною. Вкрай нерівний, "не причесаний" і по-доброму наївний двотомник Владислава Івченка "2014" тому найкраще підтвердження.

В ніші перекладів, як і було в попередні роки, все химерно і безсистемно, спорадично і з різним фінальним результатом. Ми продовжуємо майже нічого не знати про сучасну американську і англійську літератури, а світові бестселери непристойно запізнюються – якщо взагалі виходять. Правда, маємо "Видавництво Жупанського", яке вже довгий час займається латанням велетенських дір, зосереджуючись передовсім на класиці і must-have для будь-якої притомної культури книгах: тут і Лагерлеф, і Лафкрафт, і Селін, і Орвелл, і Брох, і Рушді, і нарешті виданий українською magnum opus Джойса. Велика і важлива робота, що вона своєю протилежністю має відверто знущальну перекладацьку практику, яку у нас культивують дедалі частіше.

Адже серйозною проблемою стає – вже стала! - перекладацька халтура, що переростає у справжню тенденцію і мінус-феномен. Мовляв, "краще абияк, аніж нічого" – загалом малопродуктивна і вкрай згубна видавнича "звичка". Тим прикрішою вона є, що таким чином робиться і видається не лише жанрова класика на зразок Стівена Кінга, яка потенційно може мати величезні наклади, але й література першосортна і важлива. Пулітцерівські і букерівські лауреати, як і світові бестселери, часто перекладаються з російської або ж вкрай невміло – поквапно і задешево – з оригіналу, перекриваючи до них доступ не лише читачів, а й інших видавництв, спроможних видати ці книги значно краще, хоч і не настільки оперативно.

Така наївна у своїх "благих намірах" халтурність, поруч із сучасною прозою-якої-фактично-нема, і є, як видається, найдошкульнішим слабким місцем вітчизняного літературного процесу і книговидавничого життя.

Одним словом, внутрішніх проблем ніяк не менше, ніж зовнішніх – фінансових, логістичних, суто видавничих. Але процес іде – і це вже непогано. А далі буде.

INSIDER підбиває підсумки й українського книжкового року. На свій смак і розсуд ми визначили те (умовно) найкраще і найцікавіше, що трапилося в різних царинах нашого достоту млявого, але все ж живого літературного процесу.

Спектр "номінацій" тут більш-менш широкий – від роману і малої прози до масліту і мистецьких видань, хоча, без сумніву, його можна було і розширити. Так само це стосується і обраних переможців – для когось, а може, й багатьох, результати 2015-го можуть бути суттєво іншими і сильно різнитися від запропонованих.

Та наш вибір саме такий. Кого ми вибрали, що вподобали і якою тут може бути аргументація – читайте у добірці, куди увійшли одинадцять найкращих книжок року, що минає.

львівський аптекар середини ХVII століття, люди з "сірої" зони суспільства, перенасиченого есхатологією. Можливо, Винничук заграється з мелодраматизмом, а втім, полістилістика роману – від фантастики і детективу до готики і трилеру – дозволяє буквально кожному знайти тут своє. Цілюща річ.

встромити лезо - концентрованість і щільність цих віршів вражає: "Легко вірити, коли з вами поруч хтось радиться з мертвими і ходить по воді". Загальна книжкова рамка, що її утворюють переклади з двох патентованих центрально-східноєвропейських візіонерів, Мілоша і Рільке, тільки підсилює враження: сумнівів нема, письменник говорить зі своїми авторами - про своє, але і наше також.

Однак найважливіше те, що Жадан, навіть пишучи про такі живо-болючі речі як війна і спустошення, не силує себе, не ставить собі голос і не виконує "соцзамовлення": поет "просто" ретранслює те, що буцімто носиться в повітрі, але вловити таке може лише він - вловити і, мінімально обробивши, передати далі. Перефразовуючи останній рядок "Чорної валки": якби ми знали, як нам усім із ним пощастило.

Чорткова у вересні 39-го, Махно аранжує його схожим чином: колишнє містить в собі зародки такого сьогодення, тому лоскітна безнадія проростає саме звідти.

Щоправда, автор не моралізує і досягає пристойної атмосферності, проте базується вона на технічній аскетичності і невідступній одноманітності – сюжетній (коли все завжди перетворюється на "пшик": стосунки, наміри, сподівання), драматургічній, емоційній. "Життєвість" цієї прози грає проти неї, спогади і варіації на тему власного досвіду заступають власне літературу. В тому світі нема місця диву – і воно так само не трапляється з читачем "Дому". Хоча в нашому річному зрізі – так, помітна і по-своєму важлива збірка оповідань.

"Шустрика". Цього року ми отримали принаймні ще одну книжку, що вона просто приречена бути прочитаною усією сім'єю - це "Шептицький від А до Я" від "Старого Лева". Щоправда, просвітницьке спрямування і модне "аграфківське" оформлення працюють там не стільки на цілісну історію, як на максимально грайливе усунення освітніх білих плям – як у дітей, так і у дорослих. Теж украй необхідна штука.

технології майбутнього і привиди минулого – і дуже відмінні головні герої, кількість яких варіюється від трьох до п'яти: Полякову можна багато що закинути, але він вміє зробити цікаво, а це ще та чеснота.

Якщо хочете, перед нами нова "химерна проза", де химерність – це і комплімент автору, і його спроба вирватися поза межі автобіографічно-мелодраматичної настанови нашої сьогоднішньої літератури. І спроба, без сумніву, вдала: роман Полякова свіжий і грайливий, по-дебютному щирий і по-хорошому надмірний – письменник хоче сказати максимально багато, хоча й не роздуває текст до непристойного обсягу. Навіть мінуси "Рабинь і друзів" - сентиментальна експресивність і поодинокі наївно-банальні шматки, недокрученість окремих сюжетних ліній і пласкість (зумисна?) декого з персонажів – не дратують і не потребують особливих виправдань. Вигадливо-психологічна проза Полякова спокійно таке витримує, тим паче, що численні здобутки тексту видаються куди більш важливими. Дебют вдався, роман відбувся, а далі буде.

По-третє, ці сюжети виламуються з тієї системи історичного знання, яке формується і в школах, і навіть в університетах. Представники цих націй, їхні погляди і моральні кодекси тут не лише не відповідають уявленню про національну складову як найбільш драматичну і визначальну рису ідентичності в часи соціальних катастроф – герої "Відваги і страху" не меншою мірою спроможні суттєво уточнити роль суто людського в драмах і подвигах ХХ століття. Захоплива і важлива книжка.

"Божественну комедію" Данте: цього року вийшла остання частина, "Рай", а самого перекладача було відзначено премією Максима Рильського.

А "Видавництво Жупанського", довіривши Олександру Мокровольському закінчити переклад "біблії модернізму", що його п'ятдесят років робив, але, на жаль, не встиг доробити Олександр Терех, випустило таки "Улісса" Джойса. Можна, звичайно, дискутувати щодо окремих авторських рішень і стратегій, але факт залишається фактом: ми отримали два достоту міцні і високопрофесійні переклади тих текстів, із яких росте і на які постійно озирається вся світова культура. Ура.

працюючи на маргінесі радянського культурного процесу, але часто цілком суголосно загальносвітовим тенденціям. Павло Бедзір, Валерій Ламах, Роман і Маргіт Сельські, Анатолій Сумар, Алла Горська – цим постатям присвячені окремі оглядові тексти, хоча лише до "портретів" митців все геть не зводиться. Є загальні вступні статті про нонконформізм і дух 60-х, є цикл матеріалів про мистецькі осередки Києва, Львова, Одеси, Ужгорода і Харкова; є навіть нариси про "дозволені", але серйозно наснажені художнім експериментом мистецькі практики – скульптура, графіка, мозаїка. І все це без нудотного академізму, з супутнім відкриттям десятків нових імен і цілих течій, живо і красиво. Вочевидь, можна не погоджуватися, полемізувати щодо критеріїв "неофіційності" і навіть журитися через непропорційно мале місце, яке тут займають розвідки про тогочасне кіно, літературу і музику. Але Балашова і Герман й так зробили усе можливе, аби чи не перша (!) спроба системного погляду на наші мистецькі шістдесяті стала подією непроминальною. І вони свого досягли.

чи не найбільше проблем головний герой завдає сам собі, а конкретний кримінальний випадок (знайдення в провінційному містечку людських решток, які важко "атрибутувати") стає "всього лишень" приводом – хоч і майстерно вигаданим - подумати про речі наріжні і засадничі. Національні стереотипи, монстри патріархальних суспільств, сутінки на позір благочестивої душі – поляк пише сильно і "стильно", точно знаючи, що відбувається на теренах жанру в решті світу. І дарма, що "Гнів" роман перекладний – в українському масліті про такий рівень можуть лише тихо мріяти: це саме той виняток, що він має сильніше увиразнити наше малосимпатичне правило.

блокадне дитинство, батька – директора найбільших радянських кіностудій, шлюб із художником Віктором Зарецьким. У цьому грубезному томі – її листи до чоловіка і батьків, Панаса Заливахи і Надії Світличної, Леоніда Череватенка і Віри Вовк. Але тут і її невідомі прозові і поетичні спроби, звернення до влади і приватний щоденник, врешті, нариси і спогади про саму художницю - надзвичайна строкатість і неоднорідність, які, проте, не заважають вітрам великої історії гуляти цими сторінками.

Звичайно, хочеться прочитати і повноцінну її біографію, послідовну і зважену, але з цим жанром у нас справи взагалі кепські. Тому після "Мистецтва шістдесятників", в якості прицільного поглиблення знань про ту добу і той спосіб суспільно-культурної чутливості, варто йти саме до цього видання: постать Алли Горської є одним із найкращих провідників світом "великих сподівань і втрат" української інтелігенції - химерним і до сьогодні погано зрозумілим.

Нариси про Франка і Чубая, Генрі Торо і Павла Тичину, роздуми про природу мистецтва і творчі імпульси, способи комунікації зі світом і себе-як-світ – це можна і варто читати, якщо віра в людство вас полишає. Читати, не дратуючись на письменницьку все-проникну поетичність – треба лишень усвідомити, що це максимально органічна для автора манера промовляння, в якій, насправді, ані пози, ані манери нема. Тим паче, що і його все-любов, і його замилування доцільністю всього у природі не виключають критичності погляду: чого варті, скажімо, роздуми над фігурою Каменяря. "Старе золото" - книга вільної свідомості, в якій багато радості і спокою – тобто багато самого Олега Лишеги. А це вже є серйозним приводом для читання.

Кінець грудня – найкращий час підбити підсумки, спробувати зрозуміти, чим і ким цей рік нам запам'ятається. У фокусі зацікавлень INSIDER-у – найгучніші події західного книжкового ринку, абсолютні бестселери і лауреати авторитетних літературних премій.

Переглянувши підсумкові списки і топи різномастих авторитетних видань і платформ – від The New York Times до The Economist і Амазону включно – ми готові запропонувати вам свою добірку найважливішого, обмежену в кількості позицій, але по-своєму репрезентативну.

тло, "Історія" є вкрай струнким і достоту життєствердним романом. Так уміють лише на Ямайці.

У Джонсона нема "шизофренічної" надмірності Пінчона чи стилістичної віртуозності Корагессана Бойла, як нема й іронічності Остера чи перманентної уваги до деталей Тартт – але "Усмішки долі", прочитані зараз, можуть нагадати нам, за що ми любимо класичну американську літературу. Ненав'язливе поєднання людинолюбних історій і підтексту, який не так повчає, як узагальнює окремі суспільні тенденції. Втеча від себе і бажання знайти своє – два боки сьогоднішніх стосунків зі світом, протилежних, але кровно пов'язаних: назва тут більш, ніж вдала. Лауреат Національної книжкової премії, між іншим.

героя. Страшна казка про любов і самотність, про неможливість змін і незбагненні полюси (провалля і вершини) людської природи. Історія, яка втікає від реалістичності, але в своїх екстремальних проявах лише виводить її на інший рівень – так міг би виглядати "Щиголь", якби його автором був, скажімо, Альмодовар.

вона буде думати і писати постійно. Якщо вже шукати аналогій, то "Я – це Яструб" виглядає сумішшю "В диких умовах" і есеїстики Тараса Прохаська: поетична, надзвичайно уважна до слів і наснажена динамічним, хоч і внутрішньо-особистісним сюжетом проза, яку читаєш не тому, що "must read", а тому що хочеться. Мемуари про себе, але для всіх і кожного.

державної релігії в Італії. Чим далі, тим сильнішою буде між ними прірва, і, певно, лише смерть Папи в 1939 році стала на заваді остаточному розриву. А втім, взаємодія цих двох владних механізмів не зводилася лише до вимушеного співіснування: дві над-ідеї тягнулися одна до одної, шукали величного "священного союзу", потребували свого визнання другом-ворогом. І якщо з Муссоліні тут все більш-менш зрозуміло, то роль Церкви в стрімкому злеті фашизму тепер варто скорегувати і переглянути. Вкрай актуальна книжка.

схильна керуватися максимою "борися – або /і помри".

Дуже різні жіночі досвіди переживання історичних катастроф, які, втім, не вкладаються у дихотомію "пристосування-боротьба": кожна з сестер постійно вирішує надто багато фундаментальних дилем, аби історія йшла таким передбачуваним руслом. Хоча, нема де правди діти, Ханна в першу чергу спеціаліст з добротних мелодрам, їх вона і писала до цього, а тому очікувати від неї препарування темних сторін минулого в дусі Модіано не варто – "Соловей" радше схожий на "Все невидиме нам світло" Дорра. І там, і там є широке панорамування, віра в людину і гуманістичний пафос, яким славилася колись Європа. Але і там, і там маємо хорошу історію, яку важко зіпсувати навіть достоту маслітівськими кліше.

найскладніших проявах. І хоч в "Долях" є місце пристрасті і обману, зраді і спокуті, але до цього все геть не зводиться. Театральність і грецько-міфологічна трагедійність, шекспірівська строкатість характерів і повнота буття (хоча і глибина відчаю також), "гімн" мистецтвам - але і дослідження "сірої зони" буденного життя, хай навіть проживають його особистості вкрай яскраві. Оповідь поперемінно веде то чоловік, то дружина, але композиційний візерунок не стає самоціллю для письменниці. Ціль – живий роман про живих людей. І її Грофф, без сумніву, досягає.

впадаючи в той пророцький тон, що він добре відомий з промов Мартіна Лютера Кінга і Малколма Ікс. Щоправда, саме це і є найбільш живою інтонацією у книзі "приватних есеїв", які мали бути строгим аналізом, а обертаються то палкою харизматичною промовою, а то й закоханістю автора в самого себе, в свій спосіб викладу матеріалу і власний голос, який він стилізує в діапазоні від Тоні Моррісон до Барака Обами. Вкрай цікавий читацький досвід, який, попри сказане, підтверджує все-ще-актуальність, здавалось би, давно замусолених тем.

батька. Один із мешканців – німець Вульф, суміш Ассанжа і Сноудена, "темний геній", надламаний в дитинстві, звісна річ, своєю матір'ю – це у письменника чи не загальне місце. Саме Вульф і буде другим магнітним полюсом роману. Відчутно "старомодний" – і в аранжуванні, і у наборі достоєвсько-діккенсівських тем і образів – текст Франзена щедро черпає з російської класики, вміло балансуючи між сюжетною подієвістю і добротним, старого "зашквару" психологізмом. Далеко не найкращий роман року, але важливий.

втілить у життя химерні заповіти татуся, спробувавши розвернути і пустити хід історії в інший бік.

Гоміні Дженкінс, темношкірий юнак з задатками фанатика, поновить сегрегацію в місцевій школі і знову запровадить рабство, принаймні в своєму будинку - з усіма супутніми наслідками. Несподівано смішний і гостро-нетолерантний роман, який постає чи то оплакуванням ліберальних ілюзій, чи то вивернутою метафорою суспільства необмежених можливостей.

виходить не так заворожливе "розумне" фентезі, як міфологічна притча-казка, а насправді – прекрасний англійський роман. Який віддалено нагадує і "Темну вежу" Кінга і навіть "Дорогу" Маккарті: дуже несподіване, але винятково оригінальне жанрове утворення. Цього року нові "британські класики" інтенсивно радували читачів: вийшов роман Кейт Аткінсон, нарешті з'явилися довгоочікувані "Два роки, вісім місяців і двадцять вісім днів" Рушді – але був і Ісігуро з його "Велетнем", який на такому тлі геть не загубився. Якраз навпаки.