- …Назару було 17 років. Вночі 19 лютого він уперше поїхав на Майдан до Києва. Вранці вже був там. А через декілька годин подзвонила волонтер із Михайлівського собору і сказала, що нашого сина більше немає. Після тих слів життя зупинилось, серце вирвали і пустили жити без нього.
На лаві підсудних - лише двоє з "чорної роти" - Сергій Зінченко й Павло Аброськін.
Художній фільм
Юрій Войтович, батько Назара, свідчить у суді. Перед тим, як він зміг розпочати свою розповідь, добрячих 40 хвилин захист обвинувачених "беркутівців" протестував проти спроби долучити до виступу відео. Саме ці адвокати на попередньому засіданні назвали "художнім фільмом" підбірку відеоматеріалів про загибель Сергія Бондарчука, яку зробив його син.
Войтович нервує – свою розповідь він будував довкола мультимедіа. Але суд дозволяє показувати йому лише окремі фрагменти в рамках впізнавання сина в подіях. Захист заперечує:
- Впізнавати на відео немає сенсу, звідки ми знаємо, що це не монтаж?
- Монтаж чого, наявності сина? – не витримує представник потерпілих.
- Звісно, його наявності. Може, його туди підмонтували.
Адвокат родин Небесної сотні Євгенія Закревська вступає в бій за приєднання до матеріалів справи відеодосліджень незалежних розслідувачів з Talionis Group. У роботі "Висота Жовтневий" вони синхронізували відео з кількадесят різних камер, прив’язавши його до часу. Наразі це найповніша підбірка, що відтворює ситуацію з різних ракурсів площі впродовж майже трьох годин.
Друге відео - "47", в якому розслідувачі змогли зібрати відеосвідчення загибелі 45 з 47 осіб. Є прив’язка до місця і точного моменту поранення або, в деяких випадках, – до невеликого часового інтервалу, коли воно відбулося.
Аби не було сумнівів у модифікації чи неналежному монтажу, Закревська пропонує відправити на експертизу ці матеріали. Але ні, ніякого долучення і ніякої експертизи. "Не перебирайте на себе функції досудового слідства", - пояснює суддя, незважаючи на право сторін долучати нові докази під час судового розгляду.
Останній ранок у житті
Войтович втомлено закриває очі. Через мить починає розповідь про сина.
- Коли почалася революція, він дуже переживав. У листопаді був розгін студентів, він не міг із тим змиритися. Казав: "Людей, які намагаються чогось добитись, б’ють до крові, можна сказати, сама влада то робить". Ходив у Тернополі на Майдан. Хотів їхати до Києва, але я не пускав. Тижнів два витримав, але потім дозволив, і сам його зібрав, бо розумів, що він не заспокоїться, такий уже він був. Одразу, як я дозволив, він не поїхав, бо мав завдання по навчанню. Але коли все почалось, 18-го лютого, він місця собі не знаходив. 19 числа подзвонив увечері з автобуса, що їде до Києва.
Батько просив Назара не ходити там, де стріляють. Син заспокоїв – буде біля сцени. Усю ніч в автобусі розповідав хлопцям замальовки з історії України – цей предмет любив страшенно. А рано-вранці 20 лютого юнак уперше опинився на Майдані Незалежності. Разом із чотирма приятелями та двоюрідним братом, який уже був у Києві, встигли лише випити чаю, коли почули галас та стрілянину.
- Коли почали стріляти, усі розбіглись. Але він дійшов аж за Жовтневий палац. Там його поцілила куля в обличчя. Довго він не жив, лише три хвилини. Куля влучила йому в щоку, роздробила щелепу, а її уламки – артерію. Від Жовтневого його перенесли нижче, а потім до Михайлівського. Увечері ми найняли буса, поїхали на Оранжерейну [де знаходиться морг], там я його й побачив. Впізнати його було неможливо, все обличчя рознесло пострілом.
 |
13 загиблих у спокійний день
Назар казав, що "робити все потрібно миром, бо крові Україна вже мала достатньо". Навичок поводження з вогнепальною зброєю не мав, якщо такими не вважати стрільбу в тирі з "воздушки" в дитинстві.
Войтович почав шукати самостійно відповіді на питання про загибель свого сина. Спершу не міг й пробувати дивитися відео, але з часом пересилив себе. Знайшов двох свідків – один із тих, хто виносив Назара, а другий - був поруч і нібито чув і бачив, звідки стріляли. Але зараз з останнім немає зв’язку – він воює в АТО.
Самого моменту поранення юнака в наявних матеріалах немає. Не з’ясоване і точне місце, де він перебував. Є лише приблизний інтервал часу та відео, яке фіксує Назара в момент, коли він уже лежить поранений.
І захист радісно за це чіпляється. Як і за те, що в паралізованому Києві тих днів не провели процесуальну дію опізнання за участю слідчого, а просто видали тіло.
- А чому Ваш син поїхав саме 19 лютого? Адже у той день було тихо, - питає один з адвокатів.
- Протестую. Це питання містить свідомо недостовірні дані. Тринадцятеро людей загибло саме 19 лютого, - заперечує Закревська.
- Ні, було спокійно. Це ж загальновідомо, - розводить руками адвокат, як ні в чому не бувало.
Протест відхилено.
Abroskin
Аброськін цікавиться в батька: хто наказав Назару йти на Інститутську? На наступному засіданні цей же "беркутівець", не зморгнувши оком, запитає у вдови загиблого Романа Точина про те, скільки отримував її чоловік за чергування на барикаді "Львівська брама".
У відповідь Войтович просить дослідити відео "Abroskin", в якому розслідувальники з Talionis group відстежили всі переміщення та постріли силовика, зафіксували його обличчя крупним планом та особливості спорядження, прив’язавши його дії до часу. На відео видно, як стріляють "беркутівці", в тому числі Аброськін, саме в ті хвилини, коли вбили Назара, який перебував у секторі їх обстрілу.
Войтовичу надають можливість впізнати сина на відео "Висота Жовтневий". Поки він напружено вдивляється в 9 синхронізованих у часі картинок, намагаючись не пропустити момент, де видно останні хвилини життя Назара, захист починає гиготіти, пускаючи репліки про "ружьїшко" і "вінтовочку".
- Міліцію Назар раніше поважав, бо казав, що хтось має підтримувати порядок. Але після того, як побили студентів, то він того стерпіти не міг, хоча навіть тоді агресивний не став. Щоб хтось мені казав, що має зброю на Майдані, то такого не було. "Молотови", бруківка – так, але зброї не було, - реагує Войтович.
Сотник "Львівської брами"
Роман Точин загинув на проклятому "п’ятачку" біля верхнього виходу метро "Хрещатик". Зібравшись гуртом, протестувальники стали легкою груповою мішенню для автоматників. Той клаптик землі в кілька квадратних метрів став справжнім пеклом. Силовики холоднокровно відстріляли, як у тирі. Спершу один за одним кілька поранених-приманок, потім – рятувальників, які прибігли витягати поранених, а потім - у спини - тих, хто тікав донизу.
Точин був сотником Першої сотні. Весь Майдан він зі своїми хлопцями слідкував за тим, щоб через їхній пропускний пункт під мостом на Інститутській на заходили п’яні чи підозрілі особи. Втім деколи, коли до барикади приходили "регіонали", доводилося стримувати вже своїх. Чудово давав раду підтриманню порядку, за що користувався повагою і авторитетом у протестувальників.
У суді про нього розповідає дружина, тендітна й тактовна Лілія Любомирівна.
- Виїхав у Київ Роман одразу після побиття студентів. Був там увесь час, поки сильно не захворів у грудні. Трохи підлікувавшись удома, повернувся на Майдан і пробув там до 20 лютого. Востаннє я з ним розмовляла вранці в день загибелі. Я дуже хвилювалась в останні дні, а він мене заспокоїв, що наче вже має бути скоро спокій, говорять про перемир’я. Після цього додзвонитись до нього вже не могла. Через деякий час мені перетелефонували родичі і сказали, що Романа застрелили. Повірити в то я не могла, додзвонилася до його хлопців. Вони підтвердили, що то правда, і що його вже віднесли в шпиталь готелю "Україна". Куля увійшла йому в праву скроню і вийшла біля лівого вуха.
Йшли, щоб поранених забирати
Поруч із сотником був його товариш Роман Тітик. Він був поранений поблизу нього, але як убили Точина, не бачив. "Лиш відвернувся на мить, коли повертаюсь – а Роман уже лежить", - переказує пані Лілія слова Тітика.
- Вони піднімалися догори, бо хлопці вже падали поранені. Йшли, щоб поранених забирати, і по них почали стріляти. Поранили Тітика, одразу за тим – Романа. Мій чоловік тримав у руках дерев’яний щит і намагався якраз прикрити пораненого хлопця. До Києва мене не пустили, чоловіка привезли додому друзі. Час смерті мені відомий. 09:47 - це дізналась я з відео. Від свого чоловіка я знаю, що зброї вони не мали ніякої. Відео я знайшла в Ютьюбі, потім з адвокатом над ним працювала.
Захист цікавиться, чи впізнає Лілія Любомирівна Зінченка чи Аброськіна. Вона відповідає ствердно і вказує на відео "Abroskin" незалежних розслідувальників.
- У цьому відео видно, як пан ходить і стріляє по людях. Не видно, що по моєму чоловіку, але ж по людях, - пояснює пані Точин.
 |
Захист припускає, що цим відео хтось може намагатись обмовити Аброськіна. "Там видно його обличчя", - відрізає Лілія Любомирівна.
- Уже пізніше я дізналася від хлопців, що в Романа всі плечі були в пораненнях від резинових куль, але мені він у тому не зізнавався.
Суд переглядає відео, де видно момент загибелі Точина. Ось він сидить за злощасним деревом. До лівого плеча тулиться ще один чоловік зі щитом. За кілька метрів на бруківці – вже убитий протестувальник. Постріл – товариш, що прикривав плече, падає. Постріл – у дерево біля голови сотника. Постріл – Точина відкидає на землю.
Лілія закриває обличчя руками. Захист ніби не помічає цього.
- Давайте ще раз. Ага, дякую. І ще раз, якщо можна, покадрово, - командують вони.
Після двох років війни по-новому дивишся на холоднокровний розстріл одиночними беззбройних людей, які навіть не знали, як піти з лінії вогню. При пострілах просто завмирали на місці ледь не в повний зріст, коли поруч із ними падали вбиті. Саме цих загиблих захист намагається концептуалізувати як озброєних людей, які пішли штурмувати "Беркут". Адвокати переможно звертають увагу присяжних на протестувальника з салютною установкою. Дійсно, чим не причина розстріляти сотню своїх громадян?
