П'яні "партизани" і бурштиношукачі

Дорогою з Дубровиці до Городища старенький мікроавтобус двічі звертає з траси, збираючи по селах охочих їхати до самого білоруського кордону. Біля пропускного пункту більшість причепурених жінок із клунками виходить. Автобус розвертається й неквапливо з’їжджає на дорогу вглиб села.

Водій не поспішає, адже сьогодні неділя, й він на маршруті один. Приїхав із Рівного, а це понад 150 кілометрів. Районних рейсів у вихідні немає: надто дороге задоволення з теперішнім курсом долара, пояснила касирка на автостанції.

Кінцева зупинка на центральній площі села. Пасажири мляво розбрідаються по домівках. Порожня сільрада, давно закинутий клуб, закрита початкова школа, церква й фельдшерсько-акушерський пункт − ось уся інфраструктура Городища. Серце громадського й культурного села − ще за радянських часів побудований магазин "Товари повсякденного попиту". Ключовими товарами повсякденного попиту продавчиня Ірина називає горілку, пиво й сигарети.

За прилавком

− Едік, шо хочеш?

− Горілки

− Гроші є?

− Нє, нема.

− Давай, показуй, шоб я бачила.

− Показать? На, дивись!

− Шо там? О, сто рублєй бачу, давай. Бутилка є?

− Нема.

− Без закрутки дам. Донесеш?

− Ти мені з закруткою давай.

− Ну де ж я тобі возьму?

− У мене тридцять п’ять рублєй є – на таку, шо з закруткою.

 Отримавши пляшку з полиці, задоволений Едік виходить.

− Ненавіжу неділю. Всі бухають. До вечора вже німі. Скотобаза, − злиться продавчиня, короткострижена жвава білявка віком трохи за тридцять. Ірина встигає й налити сто грамів черговому охочому, й відшити недобросовісного клієнта без грошей, і дізнатися чутки-плітки від сусідки, яка зайшла по хліб. Продавчиня в селі – те саме, що священик: знає все про всіх.

− Якщо уволюся, скукота буде страшна, - жартує вона. Ірина жила в Києві, Одесі та Рівному. В Городищі їй жити несолодко, але більше не поїде: − Потому шо ніде лучче не буде. Ти ніде не треба, крім там, де ти народився.

У Городищі немає таких, хто не заходив би до Ірини. В селі дві крамниці, але лише в неї є алкоголь і цигарки – вагома перевага над конкурентами. 

− За сьогодні вже третю шестилітровку розливаю, − підіймає майже порожній бутель. – Роблю тут два місяці, а мене вже тіпає від них, ніби роблю чотири года.

На прилавку дві тарілки – з солоним крекером і зеленою цибулею: приємний бонус для тих, хто перехиляє чарчину, не відходячи від каси. Більшість клієнтури приходить уже напідпитку й замовляє 150-200 грамів – бо ж сто "й до желудка не дойде". Прийнявши на душу, клієнт заїдає горілку печивом і йде перепочити на лавку. За кілька годин процедура повторюється.

Сто грамів і злодій

На лавицях біля крамниці п’ють чоловіки. На місці довго не сидять, часто поповнюють запаси горілки. Часом під’їжджають автомобілі, є мотоцикли кількох поколінь, але головний вид транспорту – велосипед: на ньому зручно дістатися до школи й сільради в сусідньому селі Тумень, та й до білоруського Століна.

Роботи в селі немає. Колгосп давно розібрали, й тепер більшість живе з городу й пенсії. Хто хоче заробити більше, їде на будівництво до Білорусі. Рідше – "бо можуть обманути" − до Києва чи Росії. Дядя Коля вже майже не їздить:

− В наше время не знаєш, як воно повернеться. Ніде нема такої перспективи, шоб поїхав да було нормально. Як припече, коли дєті малиє плачуть, то ріскуєм. Їдем – як получиться, так і получиться. Оно Миколка на Білорусію їздить. Миколко, купи сто грам!

− Ніх*я сєбє! Іді на роботу! А то все сто грам принеси… Нада робить – тоді і в Білорусії, і в Україні все буде добре.

Миколка оженився й живе в Білорусі. Може випити, коли приїжджає до Городища. Горілка в Україні вдвічі дешевша, як і майже всі харчі. З початком війни на Донбасі білоруси почали приїжджати рідше, побоюючись міфічних "бандерівців". Та доволі швидко повернулися: гривня подешевшала, й купувати в Україні стало ще вигідніше.

Мобілізація в Городищі – це гра в хованки: коли сільрада розносила повістки, чоловіки тікали в ліс. Під час третьої хвилі їх шукали працівники військкомату з міліцією. Програли й поїхали на Донбас із Городища лише двоє. Дядя Коля в кепці й молодий Паша перемогли:

− В общем, таких людей забрали, лохів. Одному пригрозили кримінальною справою, а другому жінка сказала йти заробляти гроші.

− Та то брехня. Той тоже пішов, бо справу, казали, відкриють. Робив завгоспом школи в Тумені біля сільради.

− Хто ж хоче голови ложить? Мені вже п’ятдесят п’ять літ, та я піду? Нє, шоб німці пішли чи Америка – ну, шо-небудь таке, шоб дєйствітєльно треба було. Так було б за шо! Ніхто не хоче брат на брата йті. Бо свої люди.

А от нетверезий Юра ще зранку жалівся, що його, здорового, не беруть воювати "на Донбас". По обіді біля магазину, трохи протверезівши, він розповів, як першим із цілого села поїхав "на майдан у Київ":

− Ну, я з другої сторони був. На тому, шо в парку, на Антімайдані. А шо ж мені так просто їхать?

Юрин товариш по чарці Сергій м’яко пропонує випити мінімальні сто грамів і розповідає про себе:

− Жизнь киданула меня так, что ну её на фиг. Десять лет отсидел. А сейчас я спокоен. Я смех люблю, чтоб все люди улыбались и чтобы всем было хорошо.

Наполегливо простягає другу чарку. Після відмови не відступає:

− Ну, давай, земляк! Я же по случайности родился в Воркуте. Мой дед там жил, бандеровец. Мама из Городища, а батя из Самбора Львовской области. Я на самом деле за свою державу ещё горло кому-то порву.

Вдруге так і не випили, й Сергій, "четырежды сидевший вор", насамкінець запитує:

− А ты в Бога веруешь?

У сусіда краще

У Городищі майже півтисячі мешканців. Роботу мають заледве кілька десятків: працівники школи, дитсадка, сільради, фельдшерсько-акушерського пункту й лісгоспу. Одиниці працюють у райцентрі за шістдесят кілометрів. В іншому райцентрі – найближчі навчальні заклади для старшокласників: аграрний ліцей і педагогічний коледж. Початкову школу в Городищі закрили чотири роки тому у зв’язку з реформою освіти. Єдина школа на три села, як і дитсадок і сільрада, − у Тумені.  

− У нас живуть так, як і вєздє: п’ють і ніфіга не роблять, − каже продавчиня Ірина. − Маладьож нікуди не їде. Всі сидять у батьків на шиї. Де гроші беруть? Із пенсії батьків.

− Наша молодьож уже привикла нє работать. А в Білорусі вельми строго, як за Сталіна. Лукашенко все держить в руках. Сосєд женився, виїхав, робить на птіцекомплексі, казав, шо як іде на роботу, то на проходной дує в трубку.

Для місцевих Білорусь – це край добробуту та стабільності. В багатьох є рідня по той бік кордону – в Нижньому Теребежові. З Городища туди добираються пішки чи велосипедом. Про білорусів говорять без особливої шани і з легкою домішкою заздрощів:

− Вони живуть набагато лучче, чєм ми.

− В Теребежові уже й газ попідводили. Там Лукашенко давав навіть безпроцентний крєдіт, якшо я роблю в колхозє, а в мене грошей нема. Плиту і котла ставили безплатно.

− Там вельми дороже, чим у нас. Но, хочу сказать, качествєнно. Якшо хочеш обув купить, то лучче їдь і переплаті.

− У нас долар по 23, а в них – 14,5. Вони двісті доларів поміняють і мають дві тисячі гривні лишні. За дві тисячі знаєш яку вєщь можна купити! Тут їм все безплатно.

На кордоні, розповідає Іринина мати, вишиковуються черги білоруських автомобілів.

- Колонами валять. У четвер у Дубровиці базар, то тут із білорусов очєрєдь. Машина на машині. А в суботу – в Сарнах. Їдуть, скупляються й додому. До вечора очєрєдь стоїть. Под’їжжають і под’їжжають – на таможні роботи хватає, − вона працює кухаркою у придорожньому барі біля українського пункту пропуску. З українського боку, каже, "валять на Пітєр і Москву".

− Зараз із літа тут буде бус на бусі, всі їдуть забиті – по сімдесят чоловік. Каждий божий день! Вельми багато людей їздить. Слава Богу, шо пускають і є де заробить, − прагматично розмірковує жінка.

До Білорусі їздять дедалі менше, переважно ті, хто роками має там сезонну роботу на будівництві чи в колгоспі. Там свої проблеми, розповідає Ірина:

− У білорусів самих уже роботи немає. Дуже багато людей поскорочували, бо всі заводи роблять на Росію. А в Росії зараз криза. Двох моїх тьоток скоротили на чотириденний робочий день. Ну, канєшно, там зарплата більша, ніж у нас. І пенсія почті у два раза.

З чого живуть городищенські старі?

− Пенсію получають і хватає. Хай не плачуть! Всі економлять, − відповідає Ірина.

− Та на хрєна їм пенсія? Бульба ж є, - долучається до розмови Паша, який зайшов узяти "півка для ривка". – Получають пенсію, шоб купить шелухі для свиней і хліба. Ше два рази в год – на Пасху і Новий год – вина якого чи пляшку водки, і всьо.

Поліський клондайк

Про те, з чого живуть молоді, вголос говорити не заведено. Почасти тому, що цей спосіб заробітку незаконний, почасти для того, щоб не накликати конкурентів. Нещодавно до Городища дійшла хвиля бурштинової лихоманки.

− Навіть дівчата їздять, − розповідає Ірина. – Моя подружка їздила. Викопали яму – нічого, другу – так само. Наугад же копають. По п’ятсот гривень заробили, але казала, що руки боліли страшенно.

Старателі риють яму глибиною до шести метрів і мотопомпою закачують у неї воду з найближчої водойми. Породу вимивають разом із сонячним каменем, який копачі виловлюють сіткою. Працюють чорні копачі здебільшого вночі. За добу намивають у середньому кілограм бурштину.

− Заробляють тільки ті, хто має багато помп. Якщо купити одну помпу, заплатить "криші", робочим, - це прибутку не дасть. Треба, шоб було пару штук – тоді воно ще окупляється, − розкриває секрети місцевого бізнесу Ірина. В селі добре знають, хто саме "їздить на янтар". Та й ззовні копачі бурштину відрізняються – "козиряють" новенькими спортивками, у багатьох є автівки. Можуть пригостити горілкою магазинних завсідників.

Бурштин видобувають поблизу райцентру, там на місці й добуте здають. Місцеві кажуть: щоденний заробіток копача – півтисячі гривень. "Хто ж послє такого пойде бухгалтером працювати чи в колхоз?". Але справжні статки мають ті, хто приймає камінь у копачів і переправляє контрабандою в Росію ("де китайози приймають") та в Польщу.

− У нас тут таке робиться! Нема ніякого закону. Тупорила держава. В нас немає середняка. В Білорусі дивишся – будто би всі однакові. Всі на одному рівні, тому шо всі роблять на роботах. Ну, є там десь трохи бідняк і трохи "шишка" – то хіба якшо великий директор. Обично в них усі на одному уровні, а в нас все розпалося, розвалилося. Господі, поки все стане нормально, ми повмираємо до того часу, − підсумовує Ірина.

Війна, каже вона, на мешканцях села "не отразілася вобщє":

− Нам шо вона є, шо її немає – ми ж не чуствуєм. Забрали тільки мого однокласника і ще одного алкаша.

Наталя Михайлівна, секретар сільради, розповіла, що всього на обліку у трьох селах вісімдесят п’ять військовозобов’язаних, але їхати на фронт ніхто не поспішає.

− Патріотов тут нема, ніде нема. Не знаю, звідки вони беруться. Хіба шо з якоїсь Львівщини, десь з тої сторони. Всі тікають, кому повєсткі дають. Ховаються, в ліс підуть почекають, поки проїдуть, і потім назад виходять, - каже Ірина. А жіночки у ФАПі доповнюють:

− От я не понімаю: здорові хлопці, а плоскостоп’є – і в армію не беруть. Та ж здорові як коні!

− Та я сказала свому: нашим там дадуть водкі, то вони будуть стрілять, кого закомандують.

Сто кілограмів і Ленін

Із лавиць біля магазину видно подвір’я колишнього сільського клубу, де молоді хлопці вправляються з гирями завбільшки з футбольний м’яч. Приміщення клубу, де колись показували фільми, переобладнали у спортзал: лави та стійки для штанги, гирі, гантелі, різні силові тренажери. Як і біля крамниці, на цих лавах теж підходи по сто, але в інших одиницях ваги.

Сільський спортзал – справа рук Миколи. Йому двадцять два і він суперечить усьому, що ми досі чули й бачили в Городищі. Стрункий, мовчазний і сором’язливий, він власним коштом обладнав спортзал, заробивши в Білорусі.

− Сам усе: свій метал, свої рельси, своя зварка, своя голова.

Микола тренується сам і заохочує інших – і малих, і старших товаришів. Пропагує вправи креативно: показово згинає у вузли й забиває в дошку цвяхи, а наостанок голими руками розриває забуту у клубі книгу "Ленин. Недорисованный портрет".

Інших розваг для молоді тут небагато: футбол, риболовля, комп’ютерні ігри. Ті, хто копає бурштин і має гроші, їздять хіба до нічного клубу за п’ятнадцять кілометрів. Життя в Городищі зводиться до трьох слів: спорт, труд, пляшка.