Наприклад, відкриваючи обійми міжнародним гостям, іноді впадаємо у мазохізм, публічно — перед іноземцями — жорстоко тавруючи певні внутрішні театральні хиби, проблеми. І, на жаль, не помічаючи того дійсно цінного і вартісного, чим все-таки живий український національний театр. Національний не у вигляді вивіски на фронтонах. А у стилістиці оригінальних аутентичних авторських пошуків. Тим більше, що такі пошуки, попри всі негаразди, тривають, продовжуються. Як казали старі люди - "і на камінні дерева ростуть".

Низка цікавих вистав 2015-го — у Львові, Франківську, Рівному, Харкові, Чернігові (я вже не кажу про столицю) — варта того, аби не тільки штурхати у печінку рідний театр, але (іноді) працювати і у жанрі міфотворення такого нового театру. Якщо сам себе (тобто рідний театр) інколи не похвалиш, то даремно чекати доброго слова від інших, чужих, тих, хто проїздом.

Втім, скандальне "бродіння" — також певна форма сценічного життя. У 2015-му, крім згаданого скандалу довкола "реформи", багатьох пригнітили і негаразди довкола двох потенційно цікавих регіональних театрів. У Черкасах та у Львові. Перший (черкаський) просто згорів… І потрібно було чекати декілька місяців (!), поки місцева влада розгребе попіл та визначиться з майбутнім колективу. Тим часом актори пишуть листи-звернення, листи-благання. Бо ж опинились у статусі акторів погорілого театру, як це не гірко. Ще один театр (і скандал) — Львівський імені Лесі Українки. Всього лишень за рік показавши ріст показників відвідуваності, касових зборів, іноді суперечливих, але суто творчих художніх результатів, цей театр буквально "згорів" — через внутрішні чвари. У їх основі — відсутність етичного сценічного кодексу, небезпечна короткозорість, відверта "махновщина". У результаті втратили потенційно цікавий театр. Втратили всі — і місто Лева, і художній керівник, і талановиті молоді актори. І критики, яким тепер не буде кого лаяти, або ж хвалити.

2015-й — рік самоствердження того нового покоління, яке маємо. Яке природно опонує старшому театральному поколінню. Тому що так було завжди. І великий Курбас опонував "театру корифеїв". І великий Станіславський заперечував запліснявілі традиції імператорської сцени. Нашим молодим (і тим, хто старший) поки далеко до "великих", але вони стверджуються, як можуть — Максим Голенко, Станіслав Жирков, Антон Романов, Іван Уривський, Тамара Трунова. Можливо, поки не варто квапитись з титулами — хто з них (чи з інших) стане справжнім "лідером" театрального напряму, за ким з них — сценічне майбутнє? Звісно, час покаже. І вистави покажуть.

Серед різноманітних сценічних амплуа є надзвичайний попит на "героя" – особливо сьогодні. Якщо, скажімо, з резонерами, коханцями чи злодіями у нас, в Україні, все більш-менш, тобто проблема такого дефіциту нібито закрита, то саме на "героя" попит надзвичайний. Існує просто стражденне бажання знайти його, повірити в нього, довірити йому – хоча би театральну справу.

У 2015-му в українському театрі також не могли прожити без "героїв". У різних вимірах сценічного буття. Насамперед, герой у сучасному театрі – той, хто здатен на крок, на відчайдушний вчинок. Це той, кого вирізняє серед інших дійсна художня результативність, а не липові звіти у прес-релізах.

INSIDER обрав вісім героїв українського театрального року – з різних сцен життя, які вирізнялись кроками, вчинками, результатами.

Із року в рік він постійно привертає до себе увагу як "герой нашого часу", здатний не лише на гучні заяви, але й на важливі корисні театральні проекти. Цьогоріч, попри всі фінансові негаразди та попри заборону провести Гогольfest на території мертвої зони кіностудії Довженка, саме цей герой і не склав руки. Не сів на припічок, аби потягувати цигарку з нудьги чи від розгубленості. Троїцький миттєво вирішив адаптувати під свій великий фестиваль (фактично єдиний презентаційний фестиваль в Україні) "сакральну" територію колишньої виставки українського радянського господарства.

Декілька павільйонів, декілька гектарів. Вночі мерехтіли ліхтарики та палали свічки. Актори і глядачі перетворювали ВДНГ у справді сучасне європейське театральне містечко.

Звісно, є окремі нюанси стосовно програми, учасників. Хоча саме Троїцькому вдалось привезти в Україну опальний у Росії "Театр DOC" Олени Грєміної. Також цьогоріч на Гогольfest Троїцький презентував і свій спільний проект з піаністом Олексієм Ботвіновим – "Мистецтво Війни". Месседж проекту – жадоба миру та розуму у людських головах.

Нещодавно стало відомо, що вже на освоєній території ВДНГ Троїцький не збирається зупинятись. Майбутній Гогольfest – на Лівому березі Дніпра, у просторі "Платформи".

Один з найпопулярніших у світі хореографів здійснив в Україні постановку балету "Stabat Mater" в рамках арт-кампанії Дениса Матвієнка. Ця хореографічна драма, витоки якої у середньовічній секвенції, стала, можливо, однією з найдовершеніших балетних постановок 2015-го. Стильна, емоційна, мінімалістська, духовна, метафорична, енергетична, містична… Характеристики можна продовжувати й продовжувати. Сучасна хореографія, яка пропускає через себе біблійські істини, здається чимось надзвичайним, а рівень майстерності виконавців – унікальний.

Сам хореограф вважає, що в основі його роботи – ідея надії. Надії на спасіння. Надії на те, що людина нарешті проникнеться біблійними заповідями, стане кращою, чистішою, гуманнішою.

Його би слова – та Богові у вуха.

Клюг закінчив національну балетну школу в Клуж-Напока (Румунія), працює художнім керівником Словенського Національного театру в Маріборі. Успішний досвід співпраці європейського хореографа з українськими митцями дає шанс не втрачати надію на подальші проекти.

Краща актриса театрального року. Власне, найяскравіша його героїня. Так трапилось, що за один календарний рік ця актриса спромоглася зіграти дві абсолютно контрастні різнопланові драматичні ролі. І у кожній з робіт на неї чекав шалений успіх. Свідчення – захоплена істерика в соцмережах, десятки рецензій, переповнені зали на виставах за її участю.

"Cталкери" з Малої сцени Молодого театру миттєво перенесли на сцену велику, бо не змогли помістити усіх бажаючих побачити Вітовську у ролі 86-річної чорнобильської баби Прісі. Актриса грає її дуже детально і об'ємно, з тендітним естрадним шаржем, з глибиною проникнення на дно людського болю старої месниці.

А в іншій роботі, в незалежному театральному проекті "Оскар та рожева пані" (його створювали в Івано-Франківську, а потім показали у різних українських містах), актриса перевтілилась в образ волонтерки, доброї няньки-хуліганки. Власне, зіграла у чомусь добру пародію на саму себе, на свої акторські примхи, сподівання, розчарування. Її героїня за дві години вистави проходить шлях жертовний та гуманний, коли приймає чужий біль як свій, розтоплюючи сотні глядацьких сердець у різних залах: на "Оскарі" плачуть вголос.

Колишній керманич культурної галузі у Львові, пані Ірина Подоляк, на своїй новій службовій платформі (у Верховній Раді України) ризикнула зробити небачений сміливий крок. Внести в законопроект про реформу культурної сфери (театральної зокрема) занадто сміливі позиції. Зокрема, на думку Подоляк, період керівної роботи у театрі мав би бути обмежений двома термінами, так само як і президентська місія в Україні. Директор театру, на базі певного культурного досвіду, міг би бути запрошений не лише з усіх відомих нам напівкорупційних структур, а, можливо, навіть з-за кордону.

Ці та інші ініціативи викликали у консервативному театральному середовищі шалений спротив. Власне, було до чого причепитись. Окремі позиції законотворчих ініціатив потребували вдосконалення, більших уточнень та пояснень.

Втім, крок зроблено. А як розгортатимуться події далі – то вже сюжет для іншої вистави.

Скромний гуцул з Івано-Франківська, керівник місцевого музично-драматичного театру, лишень за 2015-й виправдав давні прогнози Мейєрхольда, Курбаса та Троїцького… Стосовно того, що окремі "реформатори" з'являються не в центрі, а в регіонах.

Втім, Ростислав сам себе не вважає якимось "реформатором". Каже: "Просто роблю свою справу". Але дві його вистави 2015 року певною мірою і визначають два перспективні вектори нашого театрального руху.

Наприклад, свою репертуарну "Енеїду" на сцені рідного театру він подає як щирий, молодіжний експромт, не обтяжений веригами традицій або зобов'язань перед хрестоматіями. У нього вийшла щира молодіжна імпровізація на тему І.Котляревського, яка пропонує глядачам надзвичайно серйозні теми. Одна з таких – тема народження української нації, її змужніння, загартування. Нація у його виставі, ніби біла хмара троянців, яких Небо закидає у різні місця, постійно випробовуючи. "Енеїда" сприймається як адекватний творчий взірець щирої патріотичної постановки, а не "вампуки на замовлення Мінкульту" (як це іноді трапляється у деяких кон'юнктурних режисерів).

Ще один цьогорічний проект цього ж режисера – абсолютно контрастний, інноваційний. Об'єднавши митців з різних міст України, Держипільський зробив гучний театральний арт-проект "Оскар та Рожева Пані" за мотивами роману Е.Е.Шмітта та з музикою "Океану Ельзи". І, власне, вирішив цим проектом два важливі надзавдання – суто художнє (вистава вдалась, її сприймають захоплено) та соціальне (допомога тяжко хворим українським дітям).

Звернення до світлого образу королеви Англії, її величності Єлизавети II – має сприйматись як суто трепетна метафора. Як щире узагальнення у контурах одного образу тих чеснот та тектонічних поштовхів, які відбуваються на нашій театральній царині у зв'язку з ініціативами Британської Ради в Україні.

Як відомо, свого часу саме ця Рада була створена за палкої підтримки королівського престолу (король Георг VI дарував Раді королівську грамоту 1940 року). Згодом Рада стала фактично автономним суб'єктом. Виявляючи королівську милість та королівські бюджети – для тих, хто за ними швидше добіжить. Отже, королево, віват!

В Україні різні проекти Ради певною мірою взяли на себе колишні функції українських театральних спілок (які сьогодні не у кращому стані). Фестивалі, конкурси, проекти. Створення окремих вистав у провідних театрах столиці. Хай ті вистави у когось і викликають іронічну посмішку, бо ж лишаться для історії лише прикладом "співпраці", а не видатного художнього результату, але краще щось, аніж нічого…

Величезне значення мають для України регулярні цикли показів на великих кіноекранах кращих британських постановок нового часу: "Гамлет", "Отелло", "Дванадцята ніч", "Трамвай "Бажання", "Вид з мосту". Можливо, не "той" ефект, можливо, все-таки важливіший живий подих актора у залі. Але знову ж таки – кращі англійські вистави за п'єсами Шекспіра, Уїльямса, Міллера допомагають втамувати театральну спрагу українцям, відчувши себе хоча би частинкою великого європейського театрального Всесвіту.

Відомий український драматург, чия п'єса "На початку і наприкінці часів" стала символічним уособленням фінішу однієї театральної епохи, і, очевидно, старту якоїсь нової української театральної ери. Якщо брати до уваги активність нашої нової драми, захоплення документальним театром, звернення до соціального театру, відверту актуалізацію драматургічних текстів.

Ар'є, як відомо, не пише "на замовлення", шлях до кожного нового тексту у нього досить складний. Це шлях сумнівів, шлях темним коридором без ліхтарика. Тому і хочеться побажати, аби він активніше долав свої сумніви та рефлексії, а потім, підпорядковуючи своєму комп'ютеру ті ж таки рефлексії, нарешті створив вже анонсованого "Українського Гамлета", який повертається з АТО та бачить довкола себе – знівечене, зраджене та спаплюжене "королівство"…

Молода актриса Київського театру на Лівому березі Дніпра — виконавиця головної ролі у виставі "Співай, Лоло, співай!" (режисер — Дмитро Богомазов). Чому саме її розглядають серед потенційних "героїв" театрального року? По-перше, тому що молода, талановита, перспективна, оригінальна. По-друге, тому що не так багато сценічних прикладів, коли в одній ролі рівномірно сходяться різні художні пазли. Обдарування, розум, концепція. Власне, зміст і форма.

Саме "Лола" Д. Богомазова, очевидно, у топі кращих і найпопулярніших українських вистав 2015-го. Ця постановка за твором Генріха Манна ("Вчитель Гнус") знайшла шанувальників і серед вимогливих інтелектуалів, і серед поблажливих поціновувачів мюзиклів.

Власне, "мюзикл" — то лише жанрова обгортка проекту. Його серцевина та його єство — інтелектуальна буфонада, надмірна театральність, оманливий акторський маскарад.

Посеред клоунських масок та чудової музики героїня Оксани — тобто маннівська Лола — виявляє свою холодну чарівність, пристрасну відстороненість, помірковану норовливість. Зовні її героїня — лялька. Потіха та насолода для свого "ареалу". Вона зірка і кумир того середовища, у якому (і для якого) співає. Отже, її образ — відверто театралізований, чарівний, але дуже-дуже непростий.

Здається, вона співає для них і для себе — лишень через жіночу примху. Але одночасно у її співі для них і для себе — високе покликання, міфічне подвижництво, висока місія.

Саме ця примхлива героїня з кабаре (яку колись у культовому фільмі "Блакитний янгол" зіграла "сама" Мерлен Дітріх) на українській сцені — вже не гусінь і вже не метелик: вона ніби "зависла" поміж певними стадіями жіночих метаморфоз, зберігаючи юнацьку патетику і жіночу самооцінку. У зовні холодній ляльковій Лолі є прихований і відвертий еротизм.

Отже, Лола співає (до речі, співає актриса чудово), а ми — аплодуємо…