Головним проектом року є, безумовно, Київська бієнале "Школа Києва", яка на період з вересня по жовтень "окупувала" десяток майданчиків Києва. Початково організатором мав виступити "Мистецький Арсенал", який у 2012 році заснував і провів першу бієнале, а через два роки запросив австрійців Георга Шольхамера та Хедвіг Заксенхюбер стати кураторами другого "випуску". Проте, внаслідок політичних та економічних труднощів (як йдеться в офіційній заяві "Арсеналу") чи внутрішніх непорозумінь (як пліткують в кулуарах), Бієнале-2015 була скасована.

Однак, не для самих кураторів, які вирішили самотужки завершити розпочате за підтримки невеличкої громадської організації "Центр візуальної культури". А згодом і великих європейських фундацій, які врешті й забезпечили фінансування "Школи Києва".

Численні лекції, воркшопи та дискусії були об'єднані навколо декількох ключових тем на перетині мистецтва та політики: переосмислення місцевих художніх традицій, пост-революційні травми українського суспільства, загальносвітові політичні реалії та мистецька реакція на них.

Чи то неймовірна насиченість "шкільного" розкладу, чи то недостатня комунікація для ширшої аудиторії, проте відвідуваність різних подій була неоднорідною. Але, якщо міряти успіх не лише кількісними показниками, але й більш далекоглядним аналізом впливу на місцеву культурну ситуацію, то на думку спадають два важливі аспекти.

По-перше, кураторам вдалося об'єднати, здавалося б, ідеологічно абсолютно непоєднувані інституції. Дійсно, важко уявити собі за інших обставин співпрацю консервативної Академії мистецтв України, камерної приватної галереї на Воздвиженці та художніх майстерень на околицях містах, перетворених їх мешканцями на активний "тусовочний" осередок.

Така співпраця – нехай номінальна і тимчасова – продемонструвала можливість компромісу поглядів на мистецтво, виходу зі звичної зони організаційного комфорту та, врешті, можливість дотримування елементарних правил партнерської роботи та відповідальності.

Окрім того, бієнале зробила свій важливий внесок в інтеграцію українських митців в міжнародне середовище.

Окрім основної київської частини, бієнале включало паралельну програму: дискусії та виставки на декількох європейських майданчиках. Зокрема, Badischer Kunstverein в німецькому Карлсруе присвятив проект постаті української "амазонки авангарду" Олександри Екстер та її впливу на подальший розвиток світового мистецтва, а також представив історію неформальних галерей та художніх спільнот Західної України.

А кунстхалле норвезького міста Тродхайм поєднало теми пейзажу та персональної / політичної ідентичності, залучивши Ладу Наконечну, Алевтину Кахідзе та всесвітньовідому режисерку родом з Києва Майю Дерен.

Чи засвоїть Київ урок бієнале – питання часу. Так чи інакше, сам її формат видається значно своєчаснішим за чергову високобюджетну мега-експозицію, яку пропонує чи не кожна з 200 існуючих сьогодні бієнале в усіх кутках світу.

"Не було б щастя, та нещастя допомогло" – так можна охарактеризувати блискучу виставкову політику Національного художнього музею України за останній рік. Обумовлена вона не в останню чергу тим, що під час та одразу після подій Євромайдану команді музею довелося стикнутися з серйозними технічними викликами.

Така ремарка може видатися досить цинічною, зважаючи не неймовірно тяжкий досвід, що його пережили співробітники в найспекотніший період громадянського протистояння в центрі міста.

Вперше (і дуже реалістично!)розповіла про нього тодішня директор Марія Задорожна. Нагадаємо, що під час облоги НХМУ в січні та лютому 2014 року з першого поверху основної експозиції було евакуйовано всі роботи.

В подальшому куратори НХМУ обіцяють представити в своїх залах інші регіональні школи – на черзі харківська. А першому поверху бути порожнім лишилося недовго – постійна експозиція скоро має відкритися в оновленому вигляді. Її концепція та склад робіт лишаються секретом, проте є підозра, що досвід згаданих виставок відобразиться на способі роботи з основними залами, а самі вони лише закріплять за НХМУ статус найпрогресивнішого класичного музею України.

Завадити цьому може лише кадрова криза, що нависає над музеєм після того, як у його очільниці Задорожної закінчився контракт. Оскільки бажання продовжити його строк Міністерство культури не продемонструвало, директорське крісло лишається вакантним. Тим часом функції в.о. директора обіймає головний зберігач Юлія Литвинець, а колектив музею сподівається на чесний та прозорий конкурс на цю посаду.

починання попередньої команди, зокрема, державна грантова програма розвитку регіонального співробітництва "Взаєморозуміння". Як жартують (і не безпідставно) в мистецьких колах, Міністерство іноземних справ зробило для художників та кураторів значно більше за Міністерство культури.

Лишається сподіватися, що в наступному році держслужбовці нарешті усвідомлять очевидні можливості культури впливати як на внутрішній, так і зовнішній економічний й політичний клімат.

Цього року ми мали можливість спостерігати значний поступ у втіленні головного постулату креативної економіки – децентралізації культурного життя та пожвавлення ініціатив різного ґатунку й масштабу в регіонах.

Лише в рамках програми Tandem Exchange, фінансованої Європейською культурної фундацією, в 12 містах (і, навіть, селах) України пройшли різноманітні виставки, воркшопи, акції в публічному просторі. Сутність програми полягала в обміні практичним досвідом між культурними організаціями з країн Євросоюзу та країн довкола його (цього року України) з подальшим втіленням спільного проекту на не-європейській території.

Так, бельгійські сквотери ревіталізували руїни кінотеатру в центральному парку Кременчука, куратор музею сучасного мистецтва з Варшави допомагала київським художникам осучаснити Краєзнавчий музей Мелітополя, а представники одного з найбільших концертних залів Лондона відвідали самоорганізований музичний клуб в Кривому Розі.

Ці проекти може й не мали глобального впливу на загальнодержавний культурний фон і лишилися фактично непоміченими столичною арт-спільнотою. Проте програма дала можливість трохи розворушити менеджерів та кураторів "на місцях".

У Львові, окрім традиційних щорічних Тижню актуального мистецтва та Днів перформансу, пройшов великий фестиваль "ДонКульт", присвячений представленюю "мирного обличчя" охопленого війною регіону. Фестиваль представив рекордну кількість прикладів культурного "золота Донбасу" – від класичних фотографій Віктора Марущенка та живопису "суворого стилю", до фортепіанних диво-концертів молодої зірки Діни Писаренко.

Надмета ініціаторів – "переодружувати" між собою різні геополітичні частини України, що стереотипно вважалися антагоністами, та влаштувати крос-регіональні гастролі найпоказовішим культурним здобуткам кожної.

До східних регіонів звернувся й Український кризовий медіа центр, який за останній рік проявив несподівану активність у сфері культури. Розпочавши з тижневої резиденції для молодих художників під дивною назвою "Над богом" у Вінниці, організатори влаштували короткі дослідницькі тури для культурної спільноти до Северодонецька, Маріуполя та Краматорська. Фінальним акордом цього проекту-на-ходу має стати підсумкова виставка з анонсованою назвою "Де?", що відсилає до процесів та наслідків декомунізації у цих та інших містах України – черговому тренду (або антитренду) року, що минає.

Після прийняття Верховною Радою закону про заборону комуністичної символіки, під загрозою знищення опинилися не лише останні вцілілі пам'ятники Леніну, але й ідеологічно нейтральніші речі. Наприклад, кольорові мозаїки, якими за радянських часів рясно оздоблювали міський простір.

В галузі монументального мистецтва закони соцреалізму діяли не так суворо, а тому численні кольорові мозаїчні панно на станціях метро, торцях будинків та різних громадських закладах не виглядають сьогодні агресивно радянськими. Проте, офіційного статусу культурної цінності вони також не мають, а отже лишаються беззахисними не лише перед декомунізаторами, але й перед новими власниками колишньої комунальної нерухомості.

В силу складності та дороговизни техніки, виконання великих мозаїчних панно довіряли лише найкращим (а не найвідданішим партії) майстрам. Таким чином, ці мозаїки також можна вважати пам'ятниками художнього нонконформізму.

Зокрема, після прийняття декомунізаційного закону на станції метро "Палац "Україна" металевими щитами було закрито зображення червоноармійця, що по стилістиці нагадував радше заборонений в СРСР європейський кубізм, аніж "героїчні образи" пропагандистських плакатів.

Наступним суперечливим пунктом став комплекс з 6 величезних мозаїк на проспекті Перемоги – одна з них містить серп і молот. Доля цих творів привернула увагу художнього середовища. В медіа та соціальних мережах розпочалися гучні дискусії про способи захистити подібні твори та оцінювати їх поза історичним контекстом доби.

Так Фундація "Центр сучасного мистецтва" звернулася до офф-лайн спільноти – безпосередніх мешканців будинків з мозаїками. Їх було запрошено на встановлення металевих табличок з роз'ясненням історичної та мистецької цінності створених протягом 1960-80-х рр. мозаїк. Одна з кураторів проекту Євгенія Моляр займається архівуванням та популяризацією радянської мозаїки вже декілька років та постійно поповнює відкритий онлайн архів з її зразками під егідою фонду "Ізоляція".

Це дослідження продовжив фотограф Євген Нікіфоров за підтримки видавництва "Основи", що готує до друку великий альбом зі світлинами найкращих зразків радянської "монументалки" зі всієї України.

А поки питання про долю оздоблених за радянських часів стін лишається відкритим, інші пусті поверхні потроху заповнюються сучасними пано – гігантськими муралами переважно патріотико-фольклорної тематики.

За розписами відомого колективу "Інтересні казки" та запрошених іноземних муралістів швидко послідували рекламні та відверто низькопробні "картинки" до 10 метрів заввишки. Така мода на тотальне прикрашання міста черговий раз підняла питання про хаотичне освоєння міського середовища та відсутність прозорого механізму отримання дозволів на будь-яке втручання в нього.

Хто врешті переможе – українки в вишиванках, викладені радянською смальтою або такі, що намальовані сучасними фарбами – передбачити важко.

Наразі сподіваємося, що самоорганізаційного запалу мистецького середовища вистачить на підтримку здорового культурного процесу й наступного року.